Батькам
Шановні батьки !
Для реалізації функцій електронної демократії, забезпечення
доступу
українців до отримання публічних послуг онлайн, переходу
до електронного
документообігу, спрощення ведення бізнесу тощо Мінцифри спільно з
партнерами запустили освітній серіал про електронний підпис.
Курс складається з 7 серій тривалістю 4-9 хвилин (доступний за
посиланням – https://cutt.ly/xcS5OzU). Курс розрахований на отримання
інформації щодо е-підпису, отримання послуг з використанням смартфону чи
комп'ютера, зокрема курс допоможе:
·розібратися, що таке е-підпис та для чого він потрібен;
·дізнатися, у яких життєвих ситуаціях він може знадобитись;
·навчитись з його допомогою підписувати документи;
·авторизуватись на онлайн-платформах;
·дізнатися, як безпечно його зберігати.
Міністерство цифрової трансформації України прагне, щоб якомога більше
українців подивилися серіал про е-підпис та почали ним користуватися, а також
дізналися про переваги вебсайту центрального засвідчувального органу.
Увага!
На виконання Програми діяльності
Кабінету Міністрів України, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України
від 12 червня 2020 року № 471, Міністерство цифрової трансформації запустило
національний проєкт з цифрової грамотності «Дія. Цифрова освіта», основною
метою якого є навчити 6 млн. українців цифровій грамотності за 3 роки.
Звертаємо увагу, що наприкінці грудня 2019 року Мінцифри провела перше в історії України соціологічне дослідження цифрових навичок громадян. За даними дослідження, 53% громадян України не мають базового рівня цифрових навичок, а 15,1% з них віком 60-70 років не володіють цифровими навичками взагалі. При цьому, 47% громадян віком від 18 до 70 років зацікавлені в навчанні цифровим навичкам.
З результатами дослідження можна
ознайомитись за посиланням – http://bit.ly/3auKqWG
Наголошуємо, що проєкт Дія.Цифрова
освіта має дві складові:
·
Національна онлайн-платформа з цифрової грамотності (https://osvita.diia.gov.ua)
·
Мережа цифрових оффлайн-хабів з більш ніж 6000 хабів цифрової освіти по всій
країні. (https://osvita.diia.gov.ua/hubs)
На сьогодні зазначеними ресурсами
скористалися 489 тисяч громадян України.
Звертаємо увагу, що на платформі
вже доступно 50+ освітніх онлайн-серіалів з різних тем: «Базові цифрові
навички», «Штучний інтелект», «Цифрові навички для вчителів», «Кіберняні» тощо.
В межах даної платформи також
запущено ресурс «Цифрограм», який уявляє собою національний тест на цифрову
грамотність (https://osvita.diia.gov.ua/digigram)
Мережа цифрових хабів постійно
оновлюється і доповнюється новими локаціями. Для сучасної людини оволодіти
цифровою грамотністю так само важливо, як вміти писати, читати і говорити. Від
рівня цифрової грамотності залежить не лише комфорт проживання в країні
цифрових сервісів, але й конкурентоспроможність кожного громадянина України.
Пам’ятка для батьків «Захисти свою дитину!»
Корисно знати, що 61% хлопчиків і 42% дівчаток мали перший контакт із порнографією в початковій школі. 94% дівчаток і 81% хлопчиків вважають, що доступ до порнографії для них занадто простий.
Важливо, що більшість дітей не перестають дивитися порно, воно їх втягує і робить залежними. Що довше мозок опрацьовував порнографію, то більше його активність узалежнюється від неї. Порно — це порочне коло, в усіх розуміннях, воно нищить самоконтроль і силу волі. Стосується це навіть дітей.
На жаль, в епоху смартфонів і планшетів увійти на порносайт — справа кількох секунд. Як цьому запобігти?
1. Пильнуй своїх дітей, розмовляй із ними, дбай про те, що вони переглядають в інтернеті.
2. Постав фільтри і батьківську охорону: частина смартфонів і навіть більшість соцмереж мають таку функцію контролю.
3. Встанови інтернет-фільтр (наприклад, K9 Web), який видає характерний звук, коли хтось намагається дістатися на «сторінку для дорослих».
4. Викинь усі матеріали, які можуть мати щось спільне з порнографією. На жаль, дуже часто першим порнографічним матеріалом, який бачать діти, стає те, що перед цим переглядали батьки. Будь пильним до вечірніх та нічних показів на телебаченні: там часто можна натрапити на еротичні матеріали, які випадково можуть побачити діти.
5. Показуй, як виглядає справжня любов: діти не хочуть передивлятися порно, вони хочуть знати, як дорослі люблять — отже, покажіть їм, як батьки, що таке справжня любов і як вона виглядає.
Інформація «Як говорити з дітьми про секс»
Чистота дошлюбних стосунків — запорука хорошої сім’ї. Утримування від сексуальної близькості робить людей вільнішими у період заручин — дозволяє легше припинити стосунки, якщо зрозумієш, що «це не твоє». Дошлюбна чистота допомагає становленню безкорисливої любові, всупереч егоїзмові та бажанню діставати фізичне задоволення. Утримування від сексу до шлюбу зменшує ризик фізичного або вербального насильства; сприяє креативності у стосунках; дозволяє почуватися краще як особистості і, врешті‑решт, збільшує шанси на те, що майбутній шлюб буде по-справжньому міцним, добрим і щасливим.
Хто ж із батьків не бажає такого щастя своїм дітям? Звісно — кожен цього хоче. Тому перед батьками стоїть завдання допомогти своїм дітям розібратися у питаннях сексуальності, любові та стосунків із протилежною статтю. Пояснювати дітям ці аспекти життя — складне завдання, однак це прекрасна можливість керувати життям власної сім’ї та збагачувати її повсякденність. Батьки — це перші й головні наставники своїх дітей, особливо в цьому питанні.Як же говорити з дітьми про секс?
Правило перше — на все свій час . Краще не обманювати себе: наші діти знають значно більше, ніж ми думаємо, і тому краще порозмовляти з ними про все «трішки раніше», аніж «трішки пізніше». Зрозуміло, що діти й підлітки, «досліджуючи» життя самотужки, знаходять велику кількість фальшивої інформації про любов і сексуальність. У наш час відсутність інформації, як — зрештою — і її надлишок, можуть призвести до сумних наслідків.
Правило друге — говорити ясно .Чимало батьків не готові відповідати на такі запитання, вони губляться й не знають, із чого почати. Після цих пояснень діти залишаються розгубленими, розчарованими і можуть шукати відповіді на свої питання в інших джерелах, які не завжди будуть корисними для їхнього життя. Адже часто дитині для початку цілком достатньо короткої та чіткої відповіді. Батьки повинні бути підготовлені стосовно питань сексуального життя: варто читати літературу на ці теми, спілкуватися з іншими батьками, радитися зі шкільними психологами або священиками.
Правило третє — поступовість. Зрозуміло, що з 6-річною дитиною не говорять так як із 14‑річним підлітком. Інформація повинна надаватися поступово, відповідно до того, як дитина росте, дорослішає та виявляє зацікавленість. Щодо найменших — бажано їх запитувати про те, що вони хочуть дізнатися, і, відштовхуючись від цього, давати їм ті або ті базові пояснення, не вдаючись у деталі.
Нарешті, останнє, четверте правило — особливо важливе: якщо йдеться про любов і сексуальність, необхідно охоплювати усі аспекти цієї частини людського життя, а не лише фізичні. Навчання любові й сексуальності мусить охоплювати усю повноту людини. Завдання батьків у цьому контексті полягає в тому, аби підготувати молоду людину до любові.
Шість "не можна" для батьків
1. Не принижуйте дитину!Ми іноді запросто можемо сказати дитині: "А краще ти нічого не міг придумати? У тебе взагалі голова на плечах є? "І так далі. Всякий раз, коли ми вимовляємо що-небудь подібне, ми руйнуємо позитивний образ сина або дочки.
2. Не погрожуйте!"Якщо ти ще раз зробиш - ти в мене отримаєш!", "Якщо ти ще раз стукнеш братика, я тебе ..." Кожного разу, коли ми так говоримо, ми вчимо дитину боятися і ненавидіти нас. Загрози зовсім марні - вони не покращують поведінки.
3. Не вимагайте обіцянок!
Добре знайоме: дитина завинила, а мама йому говорить: "Пообіцяй, що більше ніколи-ніколи так робити не будеш" - і отримує, звичайно, обіцянку. А через півгодини дитина повторює свою витівку. Мама ображена і засмучена: "Ти ж обіцяв!" Вона просто не знає, що обіцянка нічого не значить для маленької дитини. Обіцянка, як і її сестра погроза, відносяться до майбутнього. А дитина живе тільки в сьогоденні. Якщо вона чутлива і совісна, то вимагання обіцянок буде розвивати в дитини почуття провини, якщо ж вона не чутлива, це тільки навчить її цинізму: слово - це одне, а діло - зовсім інше.
4. Не опікайте зайво!Це применшує дитини в його власних очах. Зайва опіка привчає до думки, що сам він нічого робити не може. Багато батьків недооцінюють можливостей дітей робити самостійно. Прийміть як девіз: "Ніколи не роби за дитину те, що він може зробити сам".
5. Не вимагайте негайної покори!Уявіть, що чоловік говорить вам: "Дорога, кинь все і цю ж хвилину приготуй мені кави". Як вам це сподобається? Точно так само вашій дитині не подобається, коли від неї вимагають, щоб вона негайно залишила своє заняття, краще попередити заздалегідь: "Хвилин через десять будемо обідати", тоді ми цілком можемо дозволити дитині побурчати трохи: "Ой, мам! Я ще пограю ". Сліпе беззастережне підпорядкування характерно для маріонетки, але воно не сприяє формуванню незалежної, самостійної людини.
6.Не потурайте дитині!Мова про вседозволеність. Діти відразу відчують, що батьки бояться бути твердими, коли вони переступають межі дозволеного, бояться сказати їм "ні". Це вселяє в них впевненість, що всі правила гумові - варто трішки натиснути, і вони розтягнуться. Таке може спрацьовувати в рамках сім'ї, але за її межами дитину чекають гіркі розчарування. Потурати дитині - значить, позбавляти її можливості вирости пристосованою до життя людиною.
Торгівля людьми (історія, сучасність)
Свобода й недоторканність людини з давніх часів були об’єктом посягань, по-перше, з боку держав і політичних режимів, по-друге, з боку окремих осіб, що заробляли на цьому великі гроші.
З давніх-давен у деяких державах були поширені рабство й работоргівля як одна з форм торгівлі людьми. Але тоді і рабство, і работоргівля були законними явищами. Рабство було окремим видом існування людини (раба), а работоргівля виступала засобом придбання та продажу людей на тодішніх спеціальних ринках рабів. У рабстві й работоргівлі були зацікавлені работорговці й рабоутримувачі, однак на самих рабів це лягало страшним тягарем, оскільки максимально обмежувало їхні права. Раб був істотою, з якою можна було робити що завгодно: бити, ображати, катувати і навіть вбити. Закони давали таку можливість. Сам же раб не мав змоги захистити себе, оскільки був швидше річчю, ніж людиною. Минали тисячоліття, але рабство й торгівля рабами не зникали, змінюючи хіба що форму існування.
«Руська правда» київського князя Ярослава Мудрого у своїх статтях містила відомості про наявність купівлі-продажу людей. Одразу слід зазначити, що поняття «торгівля людьми» у «Руській правді», як, власне, і в подальших правових джерелах, не визначалося.
Хто взагалі нічим не володів, займав найнижчу сходинку в суспільстві, існував як раб. За часів Київської Русі таке становище мали холопи. Вони були позбавлені практично всіх прав, тому навіть у випадках вчинення ними будь-якого злочину відповідальність ніс їхній господар, оскільки холопи належали йому за правом власності.
Статут Великого князівства Литовського 1529 р. (найвідоміша правова пам’ятка XVI ст.). Суттєво вдосконалив питання кримінально-правової охорони волі та правової недоторканності людини, але так і не зміг повністю відмовитися від порушення цих прав.
Магдебурзьке право за доби козаків містило не стільки закони, скільки звичаї. Злочини проти натури, що часто зустрічалися у запорізьких козаків, вважалися і каралися як найтяжчі з-поміж злочинів. Про такий злочин, як торгівля жінками, історія Запорізької Січі не згадує. Відома була тільки відповідальність за статеві злочини проти жінок. Тих, кого впіймали на вчиненні цього виду злочину, прив’язували до стовпа, і вони гинули під ударами тих, хто повз них проходив. Усе майно покараного переходило у власність війська.
Артикул воїнський 1715 р. Петра І Значний внесок цей документ здійснив і у вирішення питань збільшення кримінально-правового захисту людини та її прав, закон однаково захищав права всіх людей без винятку. Наприклад, у ньому не вирізнялися положення про вільних і підневільних.
Селянська реформа 1861 р. Рішучий крок у напрямі юридичного забезпечення права людини на свободу було зроблено під час Селянської реформи 1861 р., яка скасувала кріпосне право. Виходячи з того, що цю реформу було проведено відповідно до положень Зводу законів Російської імперії, норми якого забороняли продаж людини, можна зробити висновок, що селяни не могли бути предметом незаконних угод купівлі-продажу з боку будь-кого. Винні ж у торгівлі людьми підлягали кримінальному покаранню. Отже, реформою було зруйновано протиправний механізм, коли людина була об’єктом права власності.
Правові пам’ятки Європи та Азії Тільки в деяких із них було встановлено кримінальну відповідальність за торгівлю людьми. Наприклад, Хаммурапі, бажаючи встановити дуже сильну владу батька в родині, своїми законами надавав можливість останньому продавати власних дітей, а також передавати їх під заставу в рахунок повернення боргу. Але § 14 «Законів Хаммурапі, царя Вавілона»свідчив: «якщо людина вкраде малолітнього сина людини, то її потрібно вбити». Так у законах було закріплено кримінальну відповідальність за крадіжку дитини.
У римському праві, як і у правових джерелах Сходу, не передбачалась відповідальність за торгівлю людьми. Навпаки, продаж людини свого часу був одним із заходів покарання. Так, таблицею III «Законів XII таблиць» передбачалося, що боржники, які не примирилися з кредитором і не сплатили борг, піддавалися смертному покаранню або продавалися за кордон, за Тібр.
Римському праву був притаманний інститут самопродажу людини в рабство, як, власне, і за часів Стародавньої Русі. Наприклад, титул V «Про стан людей» Дігест Юстініана у ст. 21 містив таке: «Вільна людина, яка продала себе в рабство і потім була звільнена від рабства, не повертається до становища, від якого вона відмовилася». У цьому ж титулі наводилося тлумачення понять «свобода» і «рабство».
Аж у XX ст. з’явилися міжнародно-правові документи, що забороняють не тільки работоргівлю, а й саме рабство.
Першим міжнародно-правовим документом про викорінення рабства стала Конвенція щодо рабства від 25 червня 1926 р., яка мала намір покінчити з рабством та торгівлею рабами як однієї із форм торгівлі людьми. У ній не було категоричної заборони рабства, хіба що пропонувалося державам-учасницям поступово і в можливо короткий термін домагатися ліквідації рабства. Конвенція 1926 р. містила зобов’язання держав-учасниць припиняти торгівлю людьми в будь-яких формах. Щоправда, вона нерідко ігнорувалася багатьма державами, які й раніше заплющували очі на цей злочинний вид бізнесу.
Згідно з Конвенцією визначено поняття «рабство» і «торгівля невільниками». Рабство – «статус або становище людини, щодо якої здійснюються атрибути права власності» (ст. 1). Звичайно, для кримінального законодавства це – не дуже чітка характеристика, але сутність її очевидна: вона не допускає, щоб людина була власністю будь-кого. Внутрішній закон держави може вдатись і до подальшого розкриття змісту цього терміна, а може обмежитися поняттям «рабство» і просто встановити покарання за цей злочин.
Щодо работоргівлі – «Торгівля невільниками містить усякий акт захоплення, придбання або поступки людини з метою продажу її в рабство; всякий акт придбання невільника з метою продажу його або обміну; всякий акт поступки через продаж чи обмін невільника, придбаного з метою продажу чи обміну, так само як і взагалі всякий акт торгівлі або перевезення невільників».
Сторони взяли на себе обов’язок повністю скасувати рабство, а також припинити випадки работоргівлі. На внутрішньодержавному рівні передбачалося прийняття таких законодавчих актів, які запроваджували б кримінальну відповідальність за вчинення цих дій.
Крім того, у Конвенції було вперше звернуто увагу на небезпечність примусової та обов’язкової праці, яка може призвести до становища, подібного до рабства, тому держави домовилися використовувати примусову й обов’язкову працю тільки в громадських інтересах. Але, незважаючи на все це, Конвенція фактично не заборонила рабство й работоргівлю, а тільки виявила намір боротися з ними.
Конвенцію підписали 38 держав, зокрема й Радянський Союз. За рішенням Генеральної Асамблеї в 1953 р. спадкоємцем Ліги Націй у справі застосування Конвенції про боротьбу з рабством офіційно стала Організація Об’єднаних Націй.
Конвенція з боротьби з торгівлею людьми та експлуатацією проституції була підписана в Нью-Йорку в 1950 р. Цей міжнародно-правовий акт об’єднав у собі інші міжнародні угоди, що приймалися з 1904 р. Він свідчить також на користь того, що в сучасному міжнародному праві затвердилася звичайна норма, яка забороняє торгівлю людьми поза залежністю від її цілей.
Конвенція про права дитини 1989 р. заслуговує на особливе згадування як один із найбільш ефективних засобів боротьби з практикою, подібною до рабства, маючи на увазі кількість дітей, що є її жертвами. Ця конвенція забезпечує захист дітей від небезпеки сексуальної, економічної та інших форм експлуатації, зокрема їхній продаж, незаконне переправляння і залучення у збройні конфлікти (ст. 34) Наприклад, у ст. 35 закріплено: «Держави-учасниці вживають... усіх необхідних заходів щодо запобігання викраденню дітей, торгівлі дітьми або їх контрабанді в будь-яких цілях і в будь-якій формі».
Крім того, однією з форм работоргівлі вважається й торгівля жінками, зокрема для заняття проституцією. Цей злочин також може кваліфікуватися як работоргівля, як і у випадках продажу дешевої робочої сили, коли йдеться про продаж жінки у власність особи, яка її купує.
Подібними до рабства можуть бути і шлюбні звичаї, що зберігаються в ряді країн і фактично перетворюють жінку на рабиню. Серед звичаїв, подібних до рабства, про що говорить Додаткова конвенція, прийнята 1956 р. у Женеві, названо і примусову працю, що означає визнання використання примусової праці злочином.
Історично-правовий огляд свидчить, що такі явища, як рабство, работоргівля й торгівля людьми були відомі здавна. Але до певного часу вони не розглядалися як кримінальні злочини.
Тільки в XIX – на початку XX ст. купівля-продаж людини та інші незаконні угоди щодо передання людини привернули до себе увагу як елементи протиправної діяльності. З огляду на нечуване поширення цього явища, держави змушені були приймати відповідні закони на міжнародному рівні, які передбачали б кримінальну відповідальність за вчинення таких дій.
Наведений вище огляд міжнародно-правових документів з питань боротьби з торгівлею людьми (зокрема жінками) свідчить, що ця проблема в останнє сторіччя постійно перебувала в центрі уваги світового співтовариства. Але для України, як і для більшості держав колишнього Союзу PCP, проблема торгівлі людьми набула особливої актуальності лише в останні роки.
Суттєвий розвиток цієї проблеми знайшов місце в міжнародному і національному законодавствах після другої світової війни.
У Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 1 та 2) зазначено, що «Всі люди народжуються вільними і рівноправними у своїй гідності і правах», «без якої б то не було різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного і соціального походження, майнового, станового чи іншого становища».
З-поміж найголовніших порушень прав людини в сучасному світі актуальним є злочин – «торгівля людьми». За оцінками експертів, щорічно приблизно 2 млн. жінок і дітей стають «живим товаром». Боротьба з цим видом злочинності потребує об’єднання зусиль міжнародної спільноти і громадськості кожної країни. Протягом останніх років на міжнародному рівні було прийнято низку конвенцій, проведено представницькі конференції, прийнято декларації та комюніке, започатковано формування міжнаціональних і національних програм, спрямованих на запобігання цьому видові злочину.
Оскільки торгівля людьми є як причиною, так і наслідком порушень прав людини, ефективність заходів запобігання торгівлі людьми, переслідування й покарання злочинців суттєво сприяє захисту прав людей – жертв торгівлі людьми. Таким чином, важливо забезпечити інтеграцію правозахисної перспективи в аналіз явища торгівлі людьми та в розроблення ефективних заходів протидії.
Заходи щодо боротьби з торгівлею людьми мають не тільки відповідати принципам захисту прав людини, а й брати до уваги необхідність запобігти появі нових або підсиленню наявних факторів, що сприяють торгівлі жінками, які призводять до подальшого обмеження прав залучених груп, зокрема жінок (це особливо стосується права на вільне пересування та права на доступ до засобів існування).
Основними органами, які розробляють і впроваджують профільні норми міжнародного права з питання торгівлі жінками є Організація Об’єднаних Націй, Європейський Союз, Рада Європи, Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), інші міжнародні, міжурядові та неурядові організації, такі як, наприклад, Міжнародна ліга жінок за мир і свободу або Міжнародна демократична федерація жінок.
Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами 1949 р. була спрямована на боротьбу з торгівлею людьми і проституцією. У Конвенції увага акцентувалася на забороні сексуальної експлуатації, використанні жінки в проституції та сексуальній індустрії. Вона вимагала від держав, що підписали Конвенцію, вважати злочинцями звідників, осіб, що використовують проституцію з метою наживи, власників публічних будинків, а також їхніх співучасників.
Черговим міжнародно-правовим документом щодо боротьби з торгівлею жінками стала прийнята 18 грудня 1979 р. ООН Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
У ст. 6 цієї Конвенції зазначається: «Держави-учасниці вживають усіх відповідних засобів, включаючи законодавчі, щодо припинення всіх видів торгівлі жінками та використання проституції жінок». Проаналізувавши цю статтю, можна дійти висновку, що вона не передбачає відповідальності й покарання щодо жінки і тим паче не вимагає їх.
Конвенціяя про ліквідацію дискримінації щодо жінок визначає торгівлю жінками як форму насильства. Аби виконати свої зобов’язання відповідно до Конвенції та усунути всі форми насильства проти жінок, комітет Конвенції у Загальній рекомендації № 19 рекомендує державам-учасницям вживати ефективних заходів, «які гарантували б поважне ставлення і поширення такого ставлення до жінок у засобах масової інформації», а також «запровадження суспільно-інформаційних програм, які сприяли б усуненню упереджень, що перешкоджають установленню рівності статей».
Конкретні кроки до формування дієвих механізмів було запропоновано державам-учасницям Пекінської конференції (1995), наприклад:
- розгляд питання про ратифікацію та забезпечення застосування міжнародних конвенцій, що стосуються торгівлі людьми і рабства;
- співробітництво й погоджені дії всіх відповідних правоохоронних органів;
- виділення ресурсів на розроблення всеосяжних програм, розрахованих на надання терапевтичної допомоги і повернення в суспільство осіб, які стали жертвами торгівлі;
- налагодження співробітництва з неурядовими організаціями з метою надання медичних і соціальних послуг жертвам.
Кримінальне законодавство багатьох країн не виокремлює торгівлю людьми в самостійний склад злочину. Торгівля людьми переслідується в рамках інших наявних законів або не переслідується зовсім. Наприклад, торгівля жінками з метою примусу до заняття проституцією найчастіше переслідується згідно із статтями за контрабанду або за злочини, пов’язані з проституцією, як, наприклад, за сутенерство. Обмежена царина застосування таких законів дозволяє особам, які незаконно торгують людьми, отримувати відносно м’яке покарання, незважаючи на серйозність і жорстокість природи цього злочину.
15 листопада 2000 р. Генеральна Асамблея ООН – прийняла Резолюцію 55/25, яка містить Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, який доповнює Конвенцію OOН проти транснаціональної організованої злочинності. Визначення, яке міститься в Протоколі OOН про торгівлю людьми, прийнятому в листопаді 2000 р., є поки що єдиним юридично обов’язковим міжнародним визначенням торгівлі людьми.
Однак, терміни «експлуатація проституції», та «сексуальна експлуатація» не мають визначення в міжнародному праві (Протокол також не дає їм визначення). Уряди можуть вибирати, чи дати їм визначення лише як примусовій участі в секс-індустрії (куди входять і примусова праця, і рабство, і підневільний стан) або участь у секс-індустрії як такій. З цієї причини, незважаючи на те, що Протокол можна розглядати як крок до гармонізації визначень, він не вирішує цілком усіх питань.
У кримінальних кодексах більшості країн – членів ЄС існують положення про кримінальну відповідальність за торгівлю людьми, хоча національні визначення можуть суттєво відрізнятися як щодо елемента згоди, так і стосовно елемента перетину кордонів.
За винятком Бельгії, всі закони країн – членів ЄС спрямовані на боротьбу з торгівлею людьми, обмежуються торгівлею людьми з метою (примусової) проституції та/або сексуальної експлуатації.
Щораз більше країн ЄС вводять у дію конкретні положення про допомогу та захист жертв торгівлі, які дозволяють жертвам (тимчасово) перебувати на територіях цих країн і мати доступ до безпечних притулків, медичної, соціальної, психологічної, юридичної та/або фінансової допомоги.
Деякі країни, такі як Австрія, Кіпр, Нідерланди, ФРН, Литва і Польща виділили торгівлю людьми в окремий злочин, але обмежили його лише рамками торгівлі людьми з метою проституції або сексуальної експлуатації.
З огляду на те, що в багатьох національних законах визначення торгівлі людьми обмежене рамками проституції, доцільно розглянути основні варіанти регулювання проституції. Закони більшості країн Європи, зокрема держав – членів ЄС, що стосуються проституції (за винятком Нідерландів), ґрунтуються на моделі аболіціонізму. Головною особливістю цієї моделі, на думку Р. Хавемана і М. Війерс, є положення, що суто проституція злочином не вважається, але передбачається кримінальна відповідальність за будь-яку «експлуатацію проституції», що означає будь-яке залучення третіх сторін. Забороняється вербування для втягнення в проституцію, посібництво, утримання місць розпусти, надання приміщень для проституції, звідництво, сутенерство та отримання прибутку від проституції.
Хоча формально більшість країн – членів ЄС забороняють будь-яку «експлуатацію проституції», на практиці у більшості країн проституція регулюється, виходячи з інтересів забезпечення громадського порядку та охорони здоров’я (так аболіціоністичне законодавство поєднується з практикою регулювання).
Щодо цього Нідерланди є винятком у тому сенсі, що з жовтня 2000 р. було скасовано кримінальну відповідальність за добровільну організацію/сприяння проституції. До того ж у 2000 році ця країна легалізувала борделі.
У Німеччині новий закон про проституцію 2002 р. визнає проституцію законною економічною діяльністю і дозволяє працівникам секс-бізнесу вимагати медичного страхування, соціального забезпечення і звертатися до суду для вирішення спорів. Цей закон передбачає надання повіям статусу легальних працівників, також і можливість роботи за легальним (трудовим) контрактом.
Розглянемо декі міри, які передбачають відповідальність у деяких країнах:
Закриття установ. У Бельгії, установи, в яких вчинено злочин, можуть бути закриті на час розгляду в разі наявності доказів про порушення соціального законодавства, а також за наявності достатніх підстав про здійснення там факту незаконної торгівлі людьми.
У Косові суддя, який веде провадження у справі, може винести рішення про закриття установи, що підозрюється в участі торгівлею людьми або якщо відомо про її участь у цій незаконній діяльності.
Конфіскація. В Албанії кримінальне законодавство передбачає конфіскацію об’єктів, як використовування або призначені до використання злочинної діяльності, а також об’єктів, коштів та іншої власності, набутої злочинною діяльністю або як нагороди, отриманої чи обіцяної за здійснення такої діяльності.
У Бельгії кримінальний кодекс допускає конфіскацію об’єктів, набутих внаслідок торгівлі людьми, які є власністю засудженого. У випадках торгівлі людьми конфіскації можуть підлягати навіть об’єкти, що не є власністю засудженого.
Відповідно до законодавства ФРН, усі придбання обвинувачуваного, отримані незаконним способом, можуть бути конфісковані. Якщо торговець людьми одержав дохід у результаті, кошти переходять у дохід держави після винесення вироку. Це положення, однак, не застосовується, якщо у справі є потерпілі. У такому разі майно може переходити потерпілому під час попереднього розгляду, згідно з тими ж правилами, що й у випадку з переданням майна в дохід держави. Це значить, що жертви примусової проституції можуть подати цивільний позов проти торговця про нелегальне вилучення їхніх доходів.
Законодавство Косова допускає конфіскацію власносності, майна, яке набуто внаслідок незаконної торгівлі людьми. Конфісковане майно спрямовується на відшкодування збитків жертв.
Утрата прав. Бельгійське законодавство встановлює, що особи, визнані винними в здійсненні торгівлі людьми або вчиненні таких дій за участі злочинної групи, позбавляються деяких прав, зокрема права обіймати державні посади.
Виплати потерпілим. Відповідно до законодавства Кіпру, суд може ухвалити рішення компенсувати винному цілком або частково всі збитки, які будуть відшкодовані державою.
Торговці людьми часто діють через юридичних осіб, таких як туристичні компанії, шлюбні агенції, секс-шопи, бари, борделі, агентства з наймання робочої сили. Якщо відсутня кримінальна відповідальність стосовно таких юридичних осіб, то це означає, що їхня діяльність залишається безкарною. Водночас переслідування окремих осіб, причетних до торгівлі людьми, є недостатнім для того, щоб вийти на головних злочинців. У таких випадках юридична особа може продовжувати свою діяльність під керівництвом інших осіб, незважаючи на те, що окремі особи опинилися за ґратами. Досить часто буває непросто довести причетність окремих осіб, що працюють на юридичну особу, вплутану в торгівлю людьми. Навіть більше, основний прибуток від незаконної торгівлі людьми одержує юридична особа, а не окремі особи, що співпрацюють із нею. З огляду на це важливо застосувати кримінальну і цивільну відповідальність щодо таких юридичних осіб для використання ефективних санкцій, що передбачають конфіскацію коштів, а також справедливу компенсацію потерпілим від торгівлі людьми.
Аналізуючи національне законодавство окремих країн в аспекті торгівлі людьми, слід наголосити, що закон кожної країни використовує власне визначення поняття «торгівля людьми». В законодавстві деяких країн поняття «торгівля людьми» розглядається в межах проституції та сексуальної експлуатації. Важливо зазначити, що більшість країн визнають тяжкість цього злочину і криміналізують це діяння.
Узагальнюючи досвід країн в аспекті торгівлі людьми, можна дійти висновку, що:
- держави повинні провадити і виконувати санкції проти торгівлі людьми, що відображають тяжкість цього злочину і серйозність порушень прав людини та мають стримувальний ефект;
- держави у своєму законодавстві мають передбачити такі санкції: тюремне ув’язнення; штраф; конфіскацію майна, придбаного завдяки незаконній торгівлі людьми; закриття установ, причетних до такої торгівлі.
Проаналізувавши існуючу міжнародну практику, можна дійти висновку, що будь-яке визначення торгівлі людьми
не повинно:
- обмежуватися торгівлею людьми з метою (примусової) проституції;
- обмежуватися торгівлею людьми з перетинанням кордонів;
- всі форми експлуатації праці або послуг, для яких можуть торгувати людьми, як із перетином кордонів, так і без їхнього перетину. Крім того, центральним елементом має бути: наявність шахрайства, примусу чи будь-якої іншої форми зловживання.
Що ж стосується національного законодавства, то в більшості країн ЄС у кримінальних кодексах є окремі положення про торгівлю людьми. Хоча національні визначення торгівлі людьми дещо відрізняються, всі вони (за винятком Бельгії та запропонованих доповнень до законів в Італії) мають одну спільну рису – ці положення обмежуються торгівлею людьми з метою примусової проституції.
Висновки
Проведене теоретичне дослідження дає змогу сформулювати певні узагальнюючі висновки щодо торгівлі людьми взагалі й торгівлі жінками зокрема.
1. Враховуючи, що торгівля людьми це, насамперед, злочин проти волі, честі й гідності особи, який брутально порушує права людини, міжнародні організації пропонують жорсткіше покарання, пов’язане з цими злочинами, і мінімальний строк позбавлення волі встановити від 5 років.
2. З метою захисту жертв торгівлі людьми законодавцеві доцільно було би прийняти Закон протидії торгівлі людьми, в якому передусім треба ввести у правовий апарат нові поняття, такі як «вербування», «підневільний стан», «рабство», «боргова кабала» тощо і сформулювати визначення цих понять.
У законі також необхідно визначити: поняття «жертва торгівлі людьми», статус жертви, механізми захисту жертв, їхню соціальну реабілітацію, та, можливо, питання реституції.
3. Узагальнюючи міжнародний досвід, можна зробити висновок, що в ряді цивілізованих країн суто заняття власне проституцією не є злочином. У кримінальних кодексах цих країн криміналізовано лише діяння, пов’язані з організацією проституції, такі як примушування чи втягнення в заняття проституцією, сутенерство, звідництво тощо.
Тому останнім часом серед юристів і в суспільстві дискутується питання про легалізацію проституції. З чим ми не згодні.
4. Досліджуючи проблему торгівлі жінками, ми зіткнулися з масовими випадками використання рабської праці у світі. До того ж це стосується не тільки використання жінок, а й чоловіків і дітей (праця на плантаціях, у шкідливих умовах виробництва, примусова домашня робота, примусове жебрацтво тощо).
5. Проблема торгівлі жінками дуже тісно пов’язана з проституцією і з використанням жінок у комерційному сексі. У більшості міжнародних документів розмежовуються такі поняття, як примусова проституція і добровільне заняття проституцією та експлуатація проституції третіми особами.
У нашій державі торгівля людьми вважається злочином, передбаченим ст. 149 ККУ, за який встановлена відповідальність до п¢ятнадцяти років позбавлення позбавлення волі, залежно від обставин вчинення злочину.
Однак для посилення значення для суспільства відповідальності за торгівлю людьми, на нашу думку, це питання слід було б закріпити в Конституції нашої держави.
Статтю 28 можна було б доповнити четвертою частиною такого змісту: «Торгівля людьми у всіх формах забороняється».
Що стосується проституції, то законодавець по-різному оцінював небезпечність цього діяння в різні періоди. Спочатку була адміністративна відповідальність, а потім кримінальна. А в наш час у Кримінальному кодексі, виданому 20 жовтня 2008 року кримінальна відповідальність за ці дії не передбачена. Відповідальність за занятття проституцією передбачена ст. 1811 Кодексом про адміністративні правопорушення.
